Хочуть дивитися радянські фільми про Велику Вітчизняну – нехай. Головне, щоб їхні діти й онуки ходили на “Кіборгів”

Мовний закон задовольняє 25 відсотків – свідому, проукраїнську частину суспільства. Ще 20 процентів готові підтримати, він їм не заважає. 15 відсотків – проти нього. Решті байдуже, – каже соціальний психолог Вадим Васютинський

Петро Порошенко набрав у першому турі 13 відсотків, у другому – 25. Це справедлива оцінка його президентства?

– Ні. Він заслужив на поразку, але не таку нищівну. Зеленський у свою чергу не заслуговує на перемогу. Виграв не він, а те, що навколо нього. Більша частина тих, хто підтримав Зеленського, голосували проти Порошенка.

У Петра Олексійовича є плюси. Він зміг запустити реформи. Провадив помірковану українізацію. Але мав і мінуси – лояльне ставлення до корупції серед свого кола, неоднозначне прощання з власним бізнесом. Це дратувало суспільство. Проводив суперечливу кадрову політику. Не певен, що всі звинувачення щодо його соратників – правдиві. Але в умовах гібридного стану масової свідомості, коли немає чітких критеріїв істини, загальна антипатія до конкретної особи в керівництві означає, що її треба прибрати. Красномовним є приклад Олега Гладковського (колишній заступник секретаря Ради нацбезпеки та оборони, сина якого звинуватили в корупційних оборудках в оборонній сфері. – Країна).

Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, 64 роки, соціальний психолог. Народився 21 січня 1955 року в селі Серебрія Могилів-Подільського району на Вінниччині. Батько був економістом, працював головою колгоспу. Мати – вчителькою. Закінчив відділення психології філософського факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у Львівській обласній психіатричній лікарні. Був асистентом кафедри педагогіки та психології Львівського державного університету імені Івана Франка. Психологом Львівського виробничого об’єднання ”Іскра”, служби сім’ї Львівської міської фірми обрядових послуг і викладачем Київського державного педагогічного інституту іноземних мов. Редактор і співавтор монографії ”Російськомовна спільнота в Україні: соціально-психологічний аналіз”. Доктор психологічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. У шлюбі. Дружина 68-річна Тетяна – психолог-науковець

Яка найбільша помилка Порошенка?

– Не вважав за потрібне пояснювати, чому він щось робить або чогось не робить. Почав тільки за місяць до виборів. Вибачався, виправдовувався. Треба було хоча б за півроку.

Наш президент не має таких великих повноважень, як у Росії чи Білорусі. Але за давньою радянською традицією ми приписуємо йому всю повноту влади. На практиці Порошенко справді міг більше, ніж передбачено Конституцією. Тож прихильники приписували йому всі перемоги держави, а противники – її поразки. Пасивність, небажання протидіяти інформаційній кампанії проти нього призвели до програшу.

На звинувачення треба реагувати моментально. Порошенко міг вважати їх несуттєвими. Можливо, вони й справді були такі. Та, якщо люди про це говорять, потрібно відповідати. Інакше відчуття, що з Порошенком пов’язане щось погане, входить у свідомість громадян.

Кажете, Зеленський не заслуговував на перемогу.

– Найбільше спрацював фактор “Слуги народу”. Десь із 10 відсотків електорату прямо ототожнили Зеленського з Голобородьком. Більшість же вважала: оскільки Володимир знімається в такому серіалі, пише до нього сценарій, зіграв роль, то він розуміє запити громадян. Велика частина суспільства в ролі президента справді хоче бачити чарівника з народу, який пішов у владу і навів там порядок. Після трьох десятиліть несправедливої, на думку громадян, політики, ці наївні мрії були сильні. Люди втомилися психологічно. Не бачать переконливих позитивних змін. На цьому тлі феномен Зеленського майже закономірний.

Які процеси в суспільстві висвітлили вибори?

– Кристалізувалися чотири групи виборців. Перша – громадяни з державницькими настроями, які голосували за Порошенка, навіть недолюблюючи його. Решта – за Зеленського, але вони строкатіші.

Один табір – проросійські громадяни, їх 15–20 відсотків. У першому турі вони концентрувалися навколо Бойка та Вілкула.

Друга група прибічників Зеленського – це виборці, для яких найважливіша боротьба з корупцією. Вони ставлять її подолання вище за утвердження державності, бо саме це необхідно, щоб Україна була сильною. Вони голосували проти Порошенка як символу корупції.

Третя група має найнижчий рівень громадянської свідомості. Для цих людей на першому місці – матеріальні проблеми. Часто це економічно безпорадні люди, які не могли заробити за попередньої влади. Не розживуться вони й за Зеленського. Сприймають своє становище як несправедливість: мовляв, це не я не спромігся, це винні ті, хто накрався.

Чому ми розчаровуємось у президентах?

– Це явище загальнолюдське. Перед голосуванням масові настрої поляризуються. Коли треба визначатися остаточно, люди посилюють позитивний образ свого фаворита і роблять негативнішими опонентів. Відтак будь-який кандидат, що перемагає на хвилі піднесення популярності, після виборів приречений на розчарування в ньому.

У Зеленському розчаруються дуже скоро. Йому приписують суперечливі запити, яких він не зможе задовольнити. Володимир має амбіцію бути ефективним президентом. Але політика – не його справа. Хоче переформатувати її під себе, надати ознак шоу-бізнесу. Це наївні сподівання. В основі справжньої політики лежить економіка. Там фішечками не обійдешся.

Стосовно корупції до Зеленського є претензії з приводу офшорів, податків, які він платив не в Україні. Постає питання про олігарха Коломойського. Суспільство хоче, щоб Зеленський когось посадив. Нехай це будуть Порошенко й Коломойський. Аплодуватимуть з обох боків. Але як це зробити, не порушивши закону? Вже зараз його команда каже, що президент нікого не саджає. Якщо почне ламати закон, наслідки можуть бути непередбачувані. Не можна нищити системні засади держави. Суспільство може в такій ситуації обламати Зеленському роги.

Найбідніша група чекає на зниження тарифів і збільшення виплат. Цього не буде. Хіба що зовсім трохи з рекламною метою.

Порошенко переміг в одній області, решта проголосували за Зеленського. Це підстава говорити про об’єднання країни?

– Суспільство справді об’єдналося проти всього поганого, що приписують Порошенкові. Це ілюзорне об’єднання. Але воно краще, ніж поділ навпіл, як 2004-го.

У 1990-х соціологічні дослідження фіксували два основні поділи. Перший – географічний, на Схід і Захід. Другий – віковий, на молодь і старше покоління. Літні люди були консервативні, більш прорадянські, а молоді – демократичніші. Цікаво, що на Заході молодь була менше зациклена на радикальному патріотизмі, а на Сході – менш проросійською, ніж старше покоління. Тобто молодь Сходу і Заходу була ближча між собою, ніж їхні батьки й діди. Сьогодні такого яскравого антагонізму між частинами країни вже немає.

На підконтрольному Україні Донбасі близько 90 відсотків дітей навчаються українською мовою. Батьки сприймають це як норму. Свідомо погоджуються, щоб діти росли в українському середовищі. Нащадки цих дітей сприйматимуть свою українськість як природну ознаку. Перед ними не стоятиме вибору, підтримувати свою державу чи Росію.

Важливо, як розвиватимуться події на Донбасі й у Криму. Відмовитися від цих територій, протягти колючий дріт по адмінкордону було б добре з погляду українізації. Але цього не можна робити. 2013 року на Донбасі переважало проукраїнське населення – це соціологічний факт. У Криму я 2008-го організовував масштабне опитування. Воно показало, що 48 відсотків хотіли бачити півострів у складі Росії, 43 – в Україні. Відтоді проукраїнські настрої всюди посилились. Думаю, 2013-го адекватний правовий референдум показав би лише невелику перевагу тих, хто виступав за російський Крим. А через 20 років мали би переважно проукраїнське населення на півострові. Думаю, це також поквапило Росію з початком війни та анексії.

Вибори продемонстрували ще один феномен – уперше бачимо “розкол” Галичини. Раніше Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області голосували однаково. Зараз дві останні підтримали Зеленського.

Що об’єднує українців усіх регіонів?

– 2016 року я проводив інтерв’ювання по 50 осіб у Маріуполі та Львові. У Маріуполі здивував високий рівень проукраїнських настроїв. Але там були досить агресивно налаштовані щодо київської влади. Проте й у Львові рівень нелюбові до неї виявився такий самий. Виходить, що Схід і Захід найбільше об’єднує невдоволення центральною владою. На виборах це й проявилось.

Об’єднує прагнення матеріального добробуту. Бажання жити, як у Європі. Очікування реформ, але щоб не треба було напружуватися. Таких змін, щоб негайно стало добре жити. Несприйняття корупції у вищих ешелонах влади теж об’єднує. Хоча хабарі на побутовому рівні сприймаємо нормально.

Єднає патріотизм, який був різко зріс із 2014-го на тлі російської агресії, але останнім часом дещо спав. Він проявляється в різних аспектах – ворожому ставленні до РФ, підтримці українізації, русі добровольців і волонтерів.

 

Володимир Зеленський – людина без політичного досвіду. Які можливості й ризики це створює?

– Із 1990-х і дотепер маємо запит на нові обличчя в політиці. “95-й квартал” довго експлуатував російськомовний український патріотизм. Іноді глузував з української мови, але був суголосний народу в питаннях Донбасу та Криму.

Для успіху важливі дві речі – здібності й мотивація. У політиці Зеленський некомпетентний. Чим він це компенсуватиме? Найімовірніше – віддасть функції радникам. Тоді ці регенти фактично керуватимуть країною, доки Зеленський набереться досвіду. Ризики в тому, хто виконуватиме ці ролі.

Зеленський почав зустрічатися з представниками різних конфесій, експертами й бізнесменами. Намагається щось зрозуміти. Тільки невідомо, як скоро це станеться. І тут є проблема з мотивацією: у репортажах із таких зустрічей видно, як йому це все не цікаво.

Яким буде наступний склад парламенту України?

– Пройдуть п’ять-сім партій. Від Порошенка, Зеленського, Тимошенко, Бойка, можливо, Гройсмана. Імовірно, пролетить Ляшко: після тріумфу на виборах 2014-го встиг себе скомпрометувати. На нього орієнтувалися найзубожіліші. Зараз цю частину електорату успішніше мобілізують Тимошенко й Зеленський.

Національно-демократичні партії навряд чи об’єднаються. Їх буде з десяток. Добре, якщо пройде хоча б одна.

Переконливої більшості не матимемо. Порошенко був сильним президентом, бо зосередив у своїх руках більше повноважень, ніж йому належало. Міг домовлятися й керувати парламентом. У Зеленського таких перспектив не бачу.

25 квітня Верховна Рада ухвалила закон про українську мову як державну. Його прийняття було на часі?

– Краще, якби його прийняли хоча б за кілька місяців до виборів. Перегони заважали оцінювати його адекватно.

Які має сильні сторони, недоліки?

– Супротив 15 проросійських відсотків неминучий. Із психологічного погляду, було би правильно в законі намітити певні гарантії для російської мови. Закон не враховує регіо­нальних відмінностей. У Західній Україні він фактично не потрібен. А у Східній його сприймають як заборону російської. Там необхідний психологічний бальзам.

Треба встановити мінімуми вживання російської в громадських сферах. Це зняло б напруження. Чіткі норми вживання й української, і російської мови формували б нові соціальні норми мовної поведінки. У російськомовних регіонах це обернулося б на користь української мови. Без них процес затягнеться.

У законі є речі невиважені. Наприклад, який сенс у тому, що в російськомовних театрах мають іти титри українською. Або вимога для друкованих видань робити 50 відсотків накладу українською. Друкуватимуть нормальне видання російською, нашвидкуруч перекладатимуть українською і видаватимуть потрібну кількість на папері поганої якості для звітності.

Треба встановлювати податкові пільги на видання тими мовами, частка яких є недостатньою щодо кількості носіїв мови. Це було б і демократично, й ефективно.

64 відсотки громадян вважають, що українська мова повинна бути єдиною державною, свідчить січневе опитування Соціологічної групи “Рейтинг”. 15 відсотків – за надання російській статусу офіційної в окремих регіонах, ще стільки ж – за двомовність на державному рівні.

– Державний статус мови має для масової свідомості символічне значення. Ситуація набагато складніша. І мовний закон повинен її регулювати. Прийнятий документ задовольняє 25 відсотків – свідому, проукраїнську частину суспільства. Ще 20 процентів готові його підтримати, він їм не заважає. 15 відсотків проти нього. Решті все одно.

Це питання самоідентифікації – до якої соціальної групи я себе зараховую, на які цінності орієнтуюся. Мова стала маркером ідентичності, проте не абсолютним, а відносним. А на Донбасі взагалі все змішалося: російськомовні можуть бути за Україну, і навпаки – своєрідний гібридний стан.

Є речі, де можна й потрібно бути категоричним, – мова державних установ, освіти, масових публічних заходів. Національні телеканали треба максимально українізувати. Але на рівні регіонів мають бути різні співвідношення.

Порошенко не переміг із гаслом “Віра, мова, армія”. Чи не орієнтуватиметься президент Зеленський на двомовність?

– Однозначно орієнтується. Його можна зрозуміти. Харків і Одеса з понеділка не заговорять українською. Ментальна й мовна українізація має відбуватися поступово. Але спроба переглянути Закон про мову – ще один виток непотрібного напруження. Важливо, як закон запроваджуватимуть – різко чи спокійно. Це клопіт нового президента.

Підтримка двомовності – це сприяння російській?

– Безумовно. Російська мова досі має сильніші соціально-психологічні позиції в суспільстві. Якщо держава не регулюватиме цього – російська переможе. Навіть якщо намагатися створити баланс, то треба штучно підтримувати українську і стримувати російську. Проте тривале ідеальне співіснування мов неможливе. Переможе котрась одна. Для відносної гармонії маємо проводити повільну, але неухильну українізацію.

Середній показник присутності української мови на телебаченні сягнув 92 відсотків. За вашими спостереженнями, в яких сферах життя її стало більше?

– Найпомітнішим поступом стали квоти на українську пісню. 2013 року в масовому просторі її було 2,5 відсотка. Тепер більше за передбачені законом 35. На телебаченні теж української більше, але прайм-тайм досі лишається переважно російськомовним. В інтернеті стало більше української. У школах цей показник різко збільшився. Так само й у побуті. Раніше в дорогих київських крамницях і ресторанах рідко було чути українську. Зараз вона стала звичнішою мовою обслуговування.

Проблемою лишається дитячий простір. Важливо, щоб малеча дивилася україномовні мультики й передачі. Їх досить на телебаченні, але замало в мережі. Якщо хочемо мати україномовне суспільство, діти мають споживати україномовний культурний продукт. Адже суть русифікації в тому, що кожне наступне покоління дедалі більше говорить російською. Тут у нас перелом поки що не відбувся.

Ви казали, що мовна політика не може бути однаковою у Львові та Одесі. Як потрібно популяризувати українську у східних і південних областях?

– Маємо зацікавити. Коли україномовні не тільки фольклор, патріотизм і офіціоз, а й жива повсякденна культура. Насамперед дитяча й молодіжна. Середнє, а особливо старше покоління я вже не зачіпав би. Хочуть дивитися радянські фільми про Велику Вітчизняну – нехай. Головне, щоб їхні діти й онуки ходили на “Кіборгів”.

Наскільки євроатлантичний курс країни незворотний, судячи з настроїв українців?

– Переважають проєвропейські настрої, але не надто тріумфально. Радіючи з цього, ми забуваємо про Крим і Донбас. Коли їх повернемо, невідомо якою стане більшість. Точки неповернення ми не пройшли. Багато залежить від міжнародної позиції Росії. Якщо вона зміцниться, наприклад нафта подорожчає, ми не отримаємо достатньої підтримки зі сторони. А самі у прямій масштабній конфронтації з РФ не вистоїмо.

Оригінал

Show Buttons
Hide Buttons