Чому політики роблять відверті помилки в публічній комунікації?

Окрім очевидних причин – банального невігластва чи нестачі досвіду – є специфічні обставини, які обумовлюють появу комунікаційних помилок саме в політичній сфері.

Тут слід одразу зауважити, що помиляються усі. Жодна людина не застрахована від хибного рішення чи необережного висловлювання, особливо в політиці, де ризики є високими, а гарантії, навпаки, мізерними. Нас в даному випадку цікавлять лише помилки в комунікації, яких політики припускаються систематично і постійно.

Розглянемо три типові політичні комунікаційні помилки.

 

  1. Політична безтактність

Хрестоматійним прикладом тут може слугувати конфуз, який трапився з Віктором Ющенком. Він дорікнув своїм помічникам, які ніяк не могли впоратися з налаштуванням обладнання для презентації: «ви як молдавани». В дипломатичний скандал нещодавно потрапив прем’єр-міністр Словаччини, який «жартома» пообіцяв розплатитися за російську вакцину «Закарпатською Україною». Володимир Зеленський неодноразово наражався на критику за нетактовні вислови, зокрема, коли він назвав жінок «брендом України». До цього ж класу помилок можна віднести вислів Петра Порошенка про закуплену українським урядом вакцину: «г***мно привезли».

В основі подібних помилок лежить те, що можна назвати ексклюзивною свідомістю. Політики завжди орієнтуються передусім на свій електорат і комунікують зі своїми чітко визначеними цільовими аудиторіями. Всі інші суспільні групи виключаються з поля уваги, вони потрапляють до електоральної сліпої плями і стають невидимими, нецікавими для політиків. Значить, стосовно них припустимі будь-які висловлювання чи дії. Однак річ у тім, що легальних об’єктів для мимовільних образ в політиці немає взагалі. Ніде немає спеціальних «молдаван», «жінок» ці «закарпатців», яких можна безкарно копнути. Скандал гарантований у будь-якому разі. Навіть якщо політичний діяч ображає людину чи групу людей, які не мають жодного стосунку до його/її цільової аудиторії, прихильності це не додає ані серед електорального ядра, ані, тим більш, серед громадян, які не мають фіксованих політичних уподобань. Як відомо, саме такі виборці зрештою приводять лідерів до влади.

 

  1. Обвинувальна і захисна риторика

Важко пригадати хоча б одного політика, який, потрапивши у політичну халепу, не почав би сипати навколо себе звинуваченнями у політичних переслідуваннях, репресіях чи заколоті. Яскравим прикладом тут може слугувати історія з Богданом Яременком, якого впіймали на робочому місці за перепискою непристойного змісту. С початку він навіть зробив спробу визнати неприйнятність такої поведінки і вибачитися, що було єдино правильною стратегією у даному випадку. Однак згодом він все ж обрав шлях тотального заперечення власної помилки і почав атакувати «кривдників» у відповідь.

В подібних випадках удар по репутації політика завдається в той момент, коли вчинена ним/нею неприйнятна дія стає публічно відомою. Все, що відбувається після, може лише пом’якшити репутаційну шкоду, але ж ніяк не скасувати її. Тому заперечувати власну помилку, або вдаватися до тактики «сам дурак» не тільки не допомагає врятувати добре ім’я (на момент розгортання скандалу це вже неможливо), а й навпаки, ще більше руйнує репутацію.

Завзяття, з яким політики заперечують свої очевидні помилки, є наслідком браку психологічної зрілості, притаманного, будемо відверті, українському суспільству в цілому. Соціальні практики, пов’язані із відповідальністю чи відшкодуванням завданої шкоди, досі не є усталеними. На будь-яку складну, конфлікту чи неоднозначну ситуацію нам звичніше реагувати осудом, звинуваченням чи цькуванням. Не дивно, що в суспільстві, де визнання помилки дорівнює довічному вкриттю себе ганьбою, політики до останнього тримаються за закляття «сам дурак».

 

  1. Відсутність почуття міри

Українська традиція політичної комунікації має дві крайнощі: суспільству або зовсім нічого не повідомляють про значущі події чи процеси, або повідомляють забагато зайвого. Пригадаємо, хоча б, одкровення головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка, котрий зізнався у тому, що заборону на відвідування парків і скверів під час карантину ввели суто для «психологічного ефекту» – щоб у людей виникло необхідне владі відчуття небезпеки.

Цього та багатьох інших прикрих епізодів в історії вітчизняних комунікацій влади з народом не було б, якби можновладці прокачували свою здатність до емпатії. В англійській мові є чудовий ідіоматичний вислів – «пройти милю в чужих чоботях». Йдеться про здатність уявити себе на місці іншої людини, подивитися на світ її очима, оцінити ситуацію під її кутом зору. Це і є емпатія.

Річ у тім, що побудувати успішну комунікацію з аудиторією, про потреби, почуття, життєві плани якої ти не маєш жодного уявлення, неможливо в принципі. Політики, позбавлені емпатії, приречені на комунікацію із власним відображенням у дзеркалі. Власне, саме таку комунікацію ми періодично спостерігаємо у виконанні вітчизняних політичних чи державних діячів.

Отже, типові політичні помилки в комунікації є типовими саме тому, що вони є глибоко вкоріненими в усталені суспільні практики.

Однак політичні лідери на те й потрібні, щоб вчитися на своїх помилках і ставати кращими версіями самих себе.